Гребінківська громада з глибоким сумом сприйняла звістку про те, що 16 червня 2026 року передчасно пішов із життя Захисник України, наш земляк Колісніченко Віталій Віталійович.
17 червня жителі Гребінки, стоячи на колінах, вишикувалися живим коридором, щоб провести в останню дорогу мужнього воїна. Прощання із Захисником України Віталієм Колісніченком відбулося у його рідному селі Слобода-Петрівка, біля рідного дому. Сільська вулиця не могла вмістити всіх, хто приїхав попрощатися з померлим. Не лише рідні та знайомі, побратими, односельці та жителі Гребінківської територіальної громади зібралися біля будинку Колісніченків. Багато друзів, колег із сусідніх громад приїхали підтримати Гребінківського міського голову Віталія Івановича Колісніченка в страшному горі – смерті сина Віталія. Всі зібралися, щоб гідно провести в останню земну дорогу Захисника України, який став на оборону рідної землі та віддав свої сили, здоров’я і мужність заради нашої свободи.
Віталій Віталійович народився 5 квітня 1991 року в селі Слободо-Петрівка. Виріс на рідній землі, яка змалку виховала в ньому чесність, працьовитість, відповідальність та загострене почуття справедливості.
Навчався у Слободо-Петрівській загальноосвітній школі, закінчив 9 класів, після чого продовжив здобувати освіту у Київському механіко-металургійному технікумі. Згодом навчався у Черкаському інституті пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. У мирному житті був людиною справи, надійним другом, турботливим сім’янином, любив свою роботу, мав плани на майбутнє та був опорою для своїх рідних.
З 2011 по 2014 рік Віталій проходив військову службу за контрактом у Президентському полку. Коли ж над Україною нависла небезпека, він не залишився осторонь. 17 березня 2022 року Віталій Колісніченко добровольцем став на захист Батьківщини.
Служив у 23-му окремому стрілецькому батальйоні оборони Києва. Безпосередньо брав участь у бойових діях в Ірпені та Бучі, захищав Україну на Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках.
У липні 2022 року під час бойових дій поблизу населеного пункту Новомихайлівка Покровського району Донецької області отримав тяжке поранення. Попри це, навіть не завершивши повного курсу лікування, Віталій повернувся до своїх побратимів і знову став у стрій, продовживши службу на захисті України. На початку 2026 році був звільнений з військової служби за станом здоров’я, отримав III групу інвалідності.
Сержант Колісніченко Віталій Віталійович був мужнім, дисциплінованим і незламним воїном. Для побратимів він був надійною опорою, людиною слова, яка ніколи не зраджувала своїм принципам.
За сумлінну службу, мужність і відданість військовому обов’язку був відзначений медаллю «За службу», медаллю «За стійкість» та нагрудним знаком «За зразкову службу».
Віталій пройшов крізь випробування, які назавжди змінюють людські долі. Його стійкість, мужність, відданість Україні та готовність боронити рідну землю назавжди залишаться у пам’яті тих, хто його знав і поважав.
Зі словами щирих співчуттів до рідних померлого Героя звернулися: заступниця міського голови Леся Радченко, начальник відділення цивільно – військового співробітництва 5-го відділу Лубенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, майор Руслан Костишев, директор Слободо – Петрівської ЗОШ І-ІІІ ст.. Тетяна Ященко, голова Оржицької селищної ради Олена Сидоренко, побратим Владлен.
До присутніх звернувся і сам міський голова Віталій Колісніченко. Його слова торкалися серця кожного, адже цього дня він говорив не як посадовець, а як батько, який переживає найбільший біль у своєму житті.
Зі сльозами на очах і невимовним смутком у голосі він зізнався, що за роки війни йому довелося провести в останню путь близько сотні українських воїнів. Щоразу він схиляв голову перед подвигом захисників, співчував їхнім родинам, намагався знайти слова підтримки для матерів, батьків, дружин і дітей. Але ніколи не міг уявити, що одного дня сам стоятиме біля труни власного сина.
Він розповів про нього як про справжнього чоловіка – сміливого, чесного, мужнього. Про сина, який ні в кого не питав дозволу і не шукав виправдань, коли Україна покликала своїх дітей на захист. Він сам прийняв це важке, але почесне рішення – одягнути військову форму і стати до лав тих, хто боронить рідну землю.
Молодий воїн гідно виконував свій обов’язок, дивився в очі небезпеці, витримував випробування війни та мужньо захищав свою Батьківщину. Війна не пошкодувала його – він отримав тяжкі поранення, які назавжди змінили його життя. Лише на початку цього року, після довгих місяців боротьби за здоров’я, був демобілізований за станом здоров’я.
Та навіть після повернення додому війна не відпустила його. Для рідних він назавжди залишився люблячим сином, опорою і гордістю родини. Його смерть стала страшним ударом, раною, яка ніколи не загоїться в серцях найдорожчих людей.
Того дня разом із родиною плакала вся громада. Адже йшов у вічність не просто воїн – йшов молодий чоловік, який без вагань віддав своє здоров’я, свої сили і частину свого життя заради України, заради майбутнього кожного з нас.
Немає слів, які могли б втамувати батьківський біль. Немає слів, які могли б повернути найдорожчу людину. Залишається лише світла пам’ять, вдячність за жертовність і подвиг та щира молитва за душу Героя.
Усі присутні разом із військовим капеланом Сергієм помолилися за упокій душі Героя.
Світла пам’ять про Віталія Віталійовича назавжди залишиться у серцях усіх, хто знав, любив і поважав його.
Вічна пам’ять і шана Захиснику України.
